Спогади про Голодомор
Записав Валенчук Іван Іванович, 1920 року
народження, учитель-пенсіонер, інвалід Великої Вітчизняної війни, житель
с.Сальне Ніжинського району Чернігівської обл.
Мої прадіди, діди і батьки були жителями с.
Сальне. Але я народився на хуторі
Оленівка, пізніше Чубарівка. Тепер це село Бажанівка Прилуцького
району.
Як була заснована Оленівка?
До революції землею володіли поміщики, а сальнянці задовольнялися маленькими
смужками. От десь у 1905 році мій дід, церковний староста, зібрав близько 20
безземельних та малоземельних селян з Сального і повів їх у Вейсбахівку ( в
перекладі з німецької «білий струмок», тепер с. Білоріця) до поміщиці
Рохманівши. Ця поміщиця Олена була дочкою декабриста Сергія Волконського,
народилася в засланні і тому була доброю до людей. Подорожні стали перед
баринею на коліна і почали просити продати їм землю. Поміщиця погодилася, але
поставила вимогу назвати хутір Оленівкою. Так і сталося.
В 20-х роках селяни жили заможно. Селянам
повністю подобався НЕП( нова економічна політика). Податки були помірні, хліба
майже не забирали. Кожний намагався мати більше, рештки продавали,
збагачувалися. Всі раділи новій владі. Колективні утворення критикувалися…
Батько в СОЗі,
мати в СОЗі
Діти лазять по
дорозі.
Побачили ГПУ,
поховались в кропиву
Кропива шелестить
– батько з СОЗу летить.
(СОЗ – спільний
обробіток землі)
Так само
критикувалися перші колгоспні утворення.
Сидить баба на
рядні
Та й рахує
трудодні…
Трудодень, трудодень
Находила сорок
день,
Записано один
день…
Мій дядько сальнянин жив бідно. При НЕПі
купив 2 вулики бджіл, а через 5 років мав вже до 100 вуликів. За мед купив в
Ніжині двигун і молотарку, обслуговував все село. Перебудував житло і двір,
пригощав гостинно медом владне начальство. Всі казали , що Митренко (Іван
Дмитрович Декрет) розжився. Схожих прикладів було безліч.
Пізніше стало колгоспним все, що
старанні нажили працею. Але за цим мало хто бідував. Всі стали бідувати, коли
майже з кінця 1931 року по селу стала ходити буксирна бригада, щоб вимести з
хати крихітки придбаного на власному городі. Життя змінилося… В колгоспі на
полях хліб родив, але весь вивозився на станції як хлібозаготівля держави.
Чи був урожай в 1932 році? Був! За
сімейними обставинами я проживав в сусідньому селі Боротьба в заміжньої сестри
Ольги, возив косарям у жнива бочкою воду. Я бачив, яке було жито, які снопи і
копи. Гарний був урожай, молотарка молотила до грудня. Але все зерно в мішках
на возах вивозили на Галку (станція біля Малої Дівиці). Не чув, щоб де-небудь
колгоспникам за працю давали зерно.
Послухайте,
люди добрі, яка пісня ловка:
Що на нашій
Україні хлібозаготовка.
Наші люди як
пташечки скачуть та плигають,
Та у ями
хліб ховають…
Я сам бачив, як люди виплітали циліндри
з кульової соломи, ставили їх у ями, насипали туди зерно і прикопували. Робили
дірки в основі хатньої печі, засипали туди просо і інше збіжжя. Картоплю
закопували в ямки, а поверхню одночасно з ділянкою землі заорювали. А от
п’яниці в цей час були тільки в буксирній бригаді. Я сам у вересні 1932 року
пас в Боротьбі з десяток колгоспних корів, бо доярки давали вволю випити
молока, то одночасно на стерні збирав житні колоски. Назносив додому кілограмів
30 зерна. До Нового року воно було прикопане під снігом. Лише на Різдво ми
з’їли по шматочку хліба: сестра, зять, племінник Коля і я.
До січня –лютого люди поїли городину.
Селян і далі турбували буксирні бригади, які вишукували рештки городини і все
забирали. Корів в людей позабирали ще раніше. Настала
весна 1933 року. Селяни посадили на городах обрізки картоплі, а самі їли зелень
сиру і варену, почали пухнуть від голоду і масово помирати.
Я повинен згадати всіх, кого знав,
померлих від голоду в хуторі Оленівка, сусідів, знайомих, друзів і
однокласників. Можливо, крім мене цього вже ніхто не зробить.
В сусіда Сусла Семена від голоду помер
син Петро мого віку, а в дочки Насті – двоє дівчаток.
В Сусла Андрія
помер синок Яків шкільного віку, батько і мати. Самого Якова прогнали з хати і
помістили в ній школу.
В сім’ї Шуляка Григорія живим залишився
лише синок Коля 7-8 років, а від голоду померли його дружина, дочка і він сам..
Ось якою була його смерть. Прийшов Григорій вранці на колгоспний двір, а голова
колгоспу посилає його косити на сіножатці. Григорій і говорить, що нічого не
їв, не має сил робити. Тоді голова відіслав його в колгоспний сад поїсти
полуниці. Пішов Грицько, похватав полуниць, запріг коней та й поїхав косити.
Обійшов круг 2 рази, а потім упав з сидіння і помер.
В Барила Якима Михайловича помер син
Борис, інвалід від народження, не ходячий.
Декрет Сергій Якович не захотів вступати в
колгосп. Його батько, дід Яків, тримав пасіку, в якій було близько 20 вуликів.
Всю сім’ю викинули з хати на вулицю, а в дворі зосередили колгоспних коней. В
Сергія Яковича померли син Сашко мого віку, батько Яків і мати. Я бачив як
помирав дід Яків. Ціле життя вже пройшло з тих пір, але я й досі не можу забути
ту страшну картину. Дід лежав знесилений на полу в чужій хаті племінника Андрія
Приходька. Потім раптом схватився і закричав: «Їсти, їсти!»,- схватив кожух і
почав його гризти зубами, різати ножем з криками : «Це сало, сало, сало!» Потім
ковтнув води, впав і замовк навіки.
Голод
знищив майже всю сім’ю Грудини Івана : померли він сам, його дружина та
діти Микола, Дмитро, Марія. Чудом врятувався лише найстарший син Федір 15-16
років. Разом зі своїм однолітком Митрофаном Спичаком ( у якого голод забрав
батька Івана та двох малолітніх сестер) вони втекли до Москви. Щоб не померти з
голоду, хлопці спіймали бродячого собаку, облупили його , засмажили на вогнищі,
склали в торбинки і подалися на станцію. В Москві їх швидко зняли з поїзда і
влаштували на навчання в ФЗУ. Потім вони працювали, були з житлом та їжею.
В Приходька Андрія Степановича померли від
голоду батько , мати та малолітня дочка. В Приходька Василя Степановича від
голоду померли двоє малолітніх дівчаток.
Голодомор, Голодомор! Він тяжкий не лише
страшними жертвами, але й гіркими спогадами тих, хто його пережив. Тих, хто
майже півроку плутались з пухлими ногами та руками.
В цей час я більше жив в Боротьбі в сестри
Ольги, допомагав доглядати хлопчика Колю. Голод не минув і нас. Зять Іван
Федченко з пухлими ногами їздив на косарці, пухла сестра ходила в ланку. Вже в
кінці травня 1933 року крім лободи, клеверу та іншої зелені нічого не було. В
мене ноги були пухлими до колін, а руки майже по лікті. Щоб якось вижити ходив
під Вейсбахівку в долини (там їх було багато) ловити маленьку рибку удидку, яку
там зразу ж і з’їдав. Ще витрушував з гнізд граченят, двічі пощастило знайти
яйця диких качок. Та я відчував як мої життєві сили згасають, смерть
наближалася…
Щоб не пропасти з голоду я вирішив
наслідувати приклад Федора та Митрофана.
Взяв за руку меншого братика Мишу і ми пішли в напрямку Малої Дівиці до станції
Галка. Швидко доїхали поїздом (телятником) до Чернігова. Там не встигли
розглянути вокзал, як нас затримав інспектор по боротьбі з безпритульністю. Він
посадив на віз мене з Мишею та ще близько 15 дітей і відвіз в дитбудинок, який
називався дитколектор. Керувала ним Крижанівська Євгенія Іванівна, а її чоловік
Євген Євгенович відав продуктовим складом. В колекторі утримувалося близько 300
дітей. В дитбудинку нас гарно годували, давали норму хліба, масло, котлети,
чай, мармелад, халву і інше.
Євгенія Іванівна до дітей була щирою
серцем, вихователі також були чуйні. Мені особисто вона призначила 4 – разове
харчування.
В місяці вересні я повністю одужав. З
часом керував групою хлопців по доставці хліба, круп та інших продуктів з
магазинів та баз до дитбудинку.
Настав 1934 рік і чомусь усіх дітей
почали розвозити в місця їх народження. Я повернувся в Бажанівку, де подружився
з Па рубцем Андрієм, в якого померли від голоду батько і мати. В селах почали
організовувати сільські патронати, дітей відправляли до школи. До школи ходили
в Білорічицю. Тут я закінчив семирічку і пішов в самостійне життя.
Де б я не був, але в моїй душі завжди
була віра в майбутнє українського народу. Помирали голодні і говорили, що вічно
так не буде. Прийде час і їх горе згадають. Люди помирали, але живою залишалася
їх любов до українських святинь: мови, звичаїв, побуту. Де б не жили українці,
всюди жило прагнення до української єдності, сімейності, доброти.
Пам’ятаю як в 1934 році сусідка моєї
сестри Оксана Кулик передала мені листочок від моєї колишньої однокласниці по
1-2 класах Федченко Тоні. Вона разом з батьками-антиколгоспниками попала в
заслання на Урал. Крім туги за рідним краєм, була в тій записочці пісенька…
Із-за гори сонце світить,
Світить та не гріє.
Як згадаю про Вкраїну,
То серденько ниє.
Нас погнали з України
Цілими товпами
Розлучили сестру з братом,
Декого з жінками.
Бо тепер в нас на Вкраїні
Зростають всі гарно,
А я плачу на чужбині
Літа трачу марно.
Плачте, діти, на Вкраїні
В сльозах виростайте.
А в цім році або й раніше
На нас виглядайте.
Ні! Вернемось на Вкраїну
Все рідне пізнаєм.
Та й заплачем гірко, гірко
Про горе згадаєм…
Ще хочу сказати слово про
українську єдність. В 1941 році, в квітні місяці, мене послали в Орловський
район, станицю Кубарле Ростовської області на практику як студента Ростовської
політосвітньої школи. Половину Кубарле населяли німці Поволжя, а половину
українці. Коли українська молодь дізналася, що я володію українською мовою, то
не відступала доти, поки я не погодився допомогти підготувати їм п’єсу «Назар Стодоля».
Постановка цієї п’єси відзначалася в Кубарле як визначна подія. Потім ми
ставили виставу ще в 5 селах, де проживали українці. П’єса викликала зріднення
душ всіх українців, а слово «Україна» звучало в їх устах як святиня.
Про Голодомор ми заговорили лише через 75
років як про велике горе, кинуте тодішньою владою на душу українського народу.
Історія цього не забуде. Колись нас згадають. Так говорили ті, хто помирав від
голоду страшною смертю.
|
